Теги:
От сидиш ти перед телевізором чи ноутбуком і не можеш відвести погляду від цього блідого симпатичного обличчя. Такий тепер твій принц. Ходячий труп, що п’є кров і їздить на Бентлі. Він повністю висмоктав усю силу образу принца на білому коні, одяг свої Рей Бени і продовжує закохувати в себе наївні дівочі серця.
І де тільки тепер цього красеня-кровопивцю не зустрінеш. Найбільше цей привабливий монстр полюбився кінематографу. Почнемо з Баффі винищувачки вампірів та її нещасного кохання до вампіра з ангельським іменем – Енджел. Ну хіба ви, дівчата, не заради нього кидали робити домашнє завдання і прилипали до екранів телевізорів? А як щодо масової істерії навколо саги «Сутінки»? Патінсон став найнайчоловіком тільки завдяки ролі цього закоханого в Беллу ніколи не старіючого підлітка-вампіра. Далі згадаймо «Щоденники вампіра», «Інтерв’ю з вампіром», «Ван Хелсінг», «Блейд», «Королева проклятих»… І досі тема кровопивць продовжує і напевно продовжуватиме обігруватися письменниками, режисерами й іншими творчими умами. Але знали б ви як видозмінили колишнього справжнього вампіра. І ніякий він не милий і у промінні сонця не світиться, і один осиковий кілок його не вб’є.
Все почалося з виходу у світ книги Брема Стокера «Дракула». Хоча письменник є автором безлічі творів, славу йому приніс тільки знаменитий роман «Дракула», опублікований в 1897 році і написаний під впливом творчості Джозефа Шерідана Ле Фаню (1814-1873) і його готичної вампірської новели «Кармілла» (1872). Над романом Стокер працював вісім років, вивчаючи європейський фольклор і легенди про вампірів. До того ж у дитинстві через хворобу він до семи років не міг вставати і ходити. І саме ця обставина залишила слід у творчості письменника — граф Дракула, адже персонаж його головного роману, багато часу проводить у сні.
До Брема Стокера уже писали про вампірів, але щось таки не вистачало тій літературі для того, щоб увійти в історію і перевернути усе не лише в літературному світі, але й у головах наступних поколінь.
Сама книга структурована так: ви читаєте щоденники людей, яким довелося зустрітися із загадковим румунським чоловіком. Вони розповідають про дивні речі, що почали з ними коїтися. Хоч книга нам може розповісти багато цікавого з фольклорного життя Європи, але у ній є деякі неточності, на які важко не звернути увагу. Але їх можна пробачити через те, що у часи, коли Стокер писав «Дракулу», наука, а саме медицина, була не на такому рівні, як зараз. Проблема тут у переливанні крові. Дракула приходить ночами до молодої привабливої дівчини і висмоктує кров. Її друзі це розуміють і намагаються врятувати життя нещасній, переливаючи власну кров до її організму. І хто тільки з нею не ділиться. За законами медицини вона мала б уже й від цього сконати. Справа усе ж таки у групах крові. Сумніваюсь, що у всіх вона була однакова, ще й з підходящим резус-фактором. Але в книзі переливання ще певний час тримає дівчину на світі, доки вона остаточно не овампірюється.
Що ж до образу самого графа Дракули, то головний герой зустрічає його старим зморшкуватим і гидким дідуганом, який, смокчучи людську кров, починає молодіти на очах. Дракула може ставати туманом і проникати у будь-які щілини, ще й перетворюється на кажана та чорного пса. На сонце не виходить, спить лише у своїй труні вдень. І, до речі, пересуватися він може лише у тих місцях, де земля з його батьківщини. Мертва земля, на якій ніколи ніщо не росте. А вбити його можна, всадивши осиковий кілок у серце, ще й відрізавши голову, до того ж саме на сході сонця, бо тільки тоді він вразливий. Ну як? Далеко від Патінсонів і Енджелів?
А пам’ятаєте Хью Джекмена у славнозвісному образі борця проти всілякої нечисті Ван Хелсінга? Так ось, цей образ теж з книги Стокера. Ось тільки він не такий войовничий, як у режисерів фільму. Ван Хелсінг у книзі – лікар, що допомагає головним героям справитися із загадковими подіями і хворобами. Ван Хелсінг - підстаркуватий лікар-дивак, який цікавиться містикою. Саме завдяки цій особі головні герої знищують безжалісного кровопивцю.
До того ж часто у фільмах жахів можна побачити, що графу Дракулі домальовують слугу Ігоря, який заради свого хазяїна ладен на все. Ігор - любитель різних жучків-павучків. Але у книзі він – психічно хворий, з яким доводиться стикнутися одному з головних героїв, лікареві психіатру. Цей дивак за увесь час книжкового сюжету сидить у своїй палаті і нікому не прислуговує, лише інколи до нього приходить Дракула. Ось тільки навіть у кінці книги так і не зрозуміло навіщо.
Що цікаво, образ звабника-вампіра теж не надто близький до колишнього Дракули. Хоч і граф у книзі кусає молодих красивих дівчат, але він не поводить себе так, як люблять себе поводити теперішні вампіри. Робить це Дракула лише через те, що такі дівчата є легшою здобиччю та й приємніше мати біля себе вічно молоду красиву вампірку, ніж хлопця-вампіра.
І що цікаво, то сам образ Дракули Брема Стокера теж далекий від справжнього графа Дракули, який усе ж таки був і про якого досі існують легенди. Вони виникли через неймовірну жорстокість Всеволода Дракули, графа Трансільванії, замок якого можна і зараз відвідати. Всеволод просто був вірним традиціям свого варварського народу, тому пив кров своїх ворогів після перемоги над ними. Він вважав, що забирає силу у цих уже мертвих людей і плюсує її до своєї. Кров же рідина не проста. Навіть Біблія забороняє її вживати у будь-якому вигляді, оскільки вважається, що саме у ній душа людини. Тож швидко виплюньте кров’янку з рота, якщо ви віруюча людина.
Досі так і не зрозуміло чим так привабив людей образ безжалісного кровопивці. Покоління за поколінням він деформувався і ось тепер маємо те, що граф Дракула став ледь не ідеалом чоловіка. Хай там як, але подякуємо фантазії і не консервативності Брема Стокера за те, що любимо тепер Роберта Патінсона і Х’ю Джекмена. «Дракула» - це беззаперечно книжка-революція.