Теги:
Важко назвати це місце населеним пунктом, і хутором, на перший погляд, не обізвеш цей кілометр протоптаної дороги, обабіч якої стоять не схожі одна на одну хатини. Від одного села його відділяє три кілометри луга в перемішку з болотом, річкою і поодинокими озерцями. Від іншого - така ж відстань у вигляді лісу, того ж багна і залізничної колії. Саме й вона охрестила це місце в народі «105 кілометром». Для людей у потягах це всього лиш зупинка, а для тих, хто тут мешкає - цілий світ. І що дивно: людей на «105 кілометрі» важко назвати дружніми. Таке враження, що вони тримають на відстані не тільки своїх сусідів, а й усе інше, що проходить, літає, говорить і думає. Комусь тут рай, а хтось мріє як би звідти втікти. Бо часом єдиним зв'язком зі світом (не враховуючи інтернет і мобільні телефони) є та ж залізнична колія.
Але все-таки це хутір. І його прадавня назва «Орв’янець» походить не від позначки біля залізничної колії, а від приналежності до села «Орв’яниця». Цей зовсім маленький клаптик землі на карті України теж має свою історію, не менш насичену і цікаву, ніж в інших відомих містечок нашої держави. Аби дізнатися більше про його літопис довелося не тільки побувати в гостях у самих хуторян, а й перегорнути архів районної газети за останні кілька років… і так нічого й не знайти. Допомогла розібратися в історії «105 кілометру» орв’яничанка Тетяна Васькевич. Вона й повідала, що хутір виник ще у сиву давнину. Він згадується у переказах старожилів від того часу, коли на наші землі нападали монголо-татари. У роки лихоліття черевного тифу та пожеж (1775-1778 рр.) люди згадують про те, як рятували правобережних жителів від цієї чуми (хутір розташований на правому березі річки Горинь), запалюючи величезні вогнища з березової кори та дьогтю. Вони вірили, що це врятує від недуги односельчан по той бік Горині.
Ще пізніше, у ХІХ столітті, про «Орв’янець» згадає рівненський дослідник, краєзнавець – Гурій Бухало. Наступною датою в історії є 1934 рік, коли під залізничною колією поселилися перші дві родини: Паньків та Мостових. Прийшли вони на цю землю, бо польські осадники проводили «комасацію» (об’єднання) всіх орв’яницьких земель. І на першому часі відтіснили людей до Горині, а потім обдумалися, що біля річки найродючіші землі, і вирішили розкидати орв’яничан по хуторах. А їх було чимало за селом, у напрямку Володимерецького району. Більшу частину жителів відселили в Сохи (теж один з найбільших хутірських масивів, що займає вже Берестівську й Орв’яницьку території). Але дві родини ослухалися шляхтичів і вирішили відновити давно забутий хутір «Орв’янець». Вони не підпорядковувались польській владі і жили одноосібно, були рішучими, вольовими і працьовитими. Радянська ж влада потім встановила для цього місця свою назву – «Заріка», бо за річкою. Та хай якою не є його офіційна назва, а для людей це все одно «105 кілометр».
Хоч і хутір належить до Орв’яницької сільської ради Дубровицького району, але хуторянам село «Любиковичі» є ріднішим. Туди легше дістатися автомобілем, скутером чи велосипедом, туди вони ходять святити паски, там навчаються їхні діти. Школярі щодня долають 3 кілометри дороги тільки в одну сторону через дрімучий ліс і залізничну колію. Вони не гуртуються у купки, не чекають одне одного, кожен сам за себе. Навіть після страшного випадку, коли у лісі біля поселення знайшли мертву дівчинку, батьки не навчили дітей дружити одне з одним, хоча б заради того, щоб протистояти будь-яким небезпекам. І в люту завірюху школярі змушені долати трикілометрову відстань, аби дістатися рідної альма-матер. Зв'язок же з Орв’яницею під час сніжної зими взагалі обірваний. Бо понтонний міст на Горині відчіпляють, луг замітає кучугурами снігу. Навесні й восени теж нелегко, бо можна лишити свої чоботи в непролазній багнюці в полі, тому хуторяни й подорожують власними возами з конячками. Зазвичай жителі «105 кілометру» дістаються необхідних місць по той бік річки завдяки залізниці. Зупинку їм довелося спорудити власними силами. Бо від сільських голів чують самі обіцянки, особливо про омріяну дорогу від хутора до «Орв’яниці». Якось їм намагалися допомогти осушити болото, що розташоване перед хатинами з боку річки. Але такого наробили, що стало ще гірше.
Старожилів тут лишилося мало, як і хатинок. Хутір втрачає свій колорит. Колись разом відтанцьовували весілля, хрестили дітей… А потім щось між людьми трапилося, і вони відділилися одне від одного. У кожного господаря свої замороки: попорати худобу, нарубати дрова, згребти сіно.
Є тут родини, що вже вкорінилися в цю землю, є й такі, що покинули більш цивілізаційні населені пункти й поселилися на хуторі. Ось як сім’я Михайла й Марії Волошиних. Жінка жалкує за життям по той бік річки, бо тут усе залежить від примх погоди, від графіку потягів. Старший син навчається в училищі в Сарнах, донька ходить до школи, а менший Михайлик ще зростає біля мами. Дуже важко приходилося в перші місяці життя найменшого, коли і в люту зиму потрібно було якось діставатися холодними електричками до районної поліклініки. Зараз на всяк випадок Марія має номер телефону лікаря і в будь-яку хвилину може звернутися за консультацією. Але все одно: ліки на хуторі не дістанеш, хліба теж, та й взагалі будь-яких засобів для існування сучасної людини. Хоча цивілізація не оминула це місце – тут є супутникове телебачення, інтернет… Як каже жінка, її чоловікові життя на хуторі подобається. То певно має бути щось присутнє у самій людині, аби любити віддаленість від осередків накопичення людських характерів, шуму голосів… І Михайла легко зрозуміти…
Що найбільше вабить у цьому місці, то це багатий на дари ліс. Сплетіння старих дерев утворюють коридори чимось схожі на славнозвісний Тунель кохання. Здавалося б тут є все, що дає природа, і водночас є мізер з того, що дає цивілізація. І чи пощадить із часом та ж цивілізація такі місця? Бо з роками вона виманює людей в свої обійми і робить їх залежними від своїх благ. Хатинок меншає, діти не повертаються в батьківську хату, спробувавши на смак іншого більш насиченого людьми і технічним прогресом життя… Але зараз все так як є і хтось чекає в потязі наступної зупинки під назвою «105 кілометр».