Потрійне горе 43-го

Наш час… При в’їзді в місто лежить три пса. Один серед дороги, два – обабіч. Автомобілі байдуже сновигають повз бездиханні тіла чотирилапих, а водії ще й кривляться від побаченого, приговорюючи, що це всього лише собаки. В голові непомітно провелися паралелі… На землі лежать мерці, над ними стоять їх карателі, які без жалю й будь-яких емоцій кажуть: «Це всього лише євреї… Це ж просто ляхи… То кляті бандерівці… Москалі… Фашисти…». І ціна людського життя, як собачого. Наче псів убивають, наче псів і ховають. І кожен за свою правду…

Жителі села Бутейки Сарненського району Рівненської області пам’ятають роки, коли буденність нагадувала уривки кінофільму. Пожежа, смерть, кулі над головою, люди в різних уніформах, які диктують власні правила. І хто свій, а хто чужий? І не знаєш куди бігти, і в кого просити допомоги.

Найтрагічнішим для населеного пункту став 1943-ій. У селі сталося кілька трагедій. І причетними до них були не тільки німці, а й представники інших народів й угрупувань.

Горе перше

Після Різдва 1943-го у Бутейках було весілля Івана й Марти, яка була родичкою Катерині Колдун, що й повідала цю історію. На їхнє свято завітав і старий польський пан, що керував у німецькому господарстві. Він чомусь не дуже хотів веселитися і спішив додому. Музики ж, що грали на весіллі, стояли поперед поляка і грали йому «Многая літа», за що він за весільним обрядом мав кинути грошей. Але пан цього не зробив і покинув свято. Музики ж дуже образилися на нього за таку зневагу.

Поляк ішов до свого маєтку і не знав, що там чекають непрохані гості. Були вони одягнені в нові білі кожухи. Дехто з селян признав у них корощанських мужиків, бо перед тим як відвідати панську оселю, вони пройшлися селом, грабуючи місцевих жителів. Але дехто приписує цей злочин бандерівцям, інші – сокирникам. Олександр Фйодоров, партизанські загони якого на той момент дислокувалися на Поліссі, і який добре володів обстановкою в області, доповідав у штаб партизанських загонів у Москву влітку 1943-го: «Із достовірних джерел відомо, що крім загонів українських націоналістів – бандерівців і бульбівців, на Поліссі існують загони сокирників». Вони виникли влітку 1942 року в районах сіл Злазне і Степанської Гути й набули деякого поширення на півночі Рівненщини. Сокирники, як їх називало місцеве населення за те, що полюбляли орудувати сокирами, на початку червня 1943-го вимордували в Згуще 45 поляків, деяким із яких відрубали голови й, насадивши на палі, виставили в центрі села. Саме ним більшість приписує вбивство польської родини в Бутейках. Можливо до них і належали ті корощани. Господарі дому в той час зібралися в одній кімнаті. На руках у молодої панянки плакала дитина, один із бандитів схопив малюка за ноги і вдарив об стіл. Пан кинувся захищати свою сім’ю і за це його зарубали сокирою, потім – пані, їхню вагітну покоївку і її жениха. Забрали все цінне й покинули село.

Незабаром за вбитими приїхали німці. Тоді й прискакав додому молодий пан. Як побачив усю родину порубаною, то почав дуже сильно кричати й шаленіти, його не могли втримати. Не витримав він цього горя і збожеволів. Повезли молодика у Степань, і після цього більш ніхто його не бачив.

Катерина Корніївна добре пам’ятає той день. Вона ще малою була, бавилася з однолітками. А коли почула про горе, захотіла подивитися. Заглянули у вікно маєтку, де стіни червоніли від крові. Але за це вбивство панів, німці чомусь нікого не покарали і не шукали винних. Мало хто знає, що польську сім’ю поховали біля великого ясена обабіч лікарні у Степані, де раніше стояв костел.

Ця трагедія, наче недобрий знак, сталася саме того дня, коли Марта й Іван побралися. Жили вони в любові і злагоді. А на Петра вирішили сходити за грибами на Ставищанські островки. Мешканці села боялися покидати його межі, бо лісами блукали поляки, які могли зробити все, що їм надумається. Марта вже була вагітна, але все одно не залишила чоловіка й пішла з ним до лісу. Ще й грибів тоді вродило, хоч бери та косою скошуй. Там їх і настигли ляхи. Івана схопили, а Марту відпустили, бо один із поляків мав зуб на Іванового батька. Та жінка не послухала мазурів (так називали їх українці) й почала випрошувати, аби його відпустили. Зрозумівши, що з нею багато клопоту, Марту, як і її чоловіка, застрілили. Ляхи поранили ще одного бутейківця, але він вижив. Ледь не постраждав і хлопець, що пас недалеко корови, але зміг утекти від куль.

Тіла загиблих забрали лише наступного дня, бо жителі Бутейок боялися підходити до того місця. Про їхню трагедію мешканці села переповідають своїм дітям й онукам. А Ростислав Давидюк присвятив нещасним закоханим поему.

Горе друге

На Благовіщення 1943 року над селом Бутейки повисли тяжкі хмари, наче провісники тих подій, що випали на долю маленького населеного пункту. Микола, якому тоді було лише 9 років, прокинувся і дуже здивувався побаченому в рідній хаті: у них гостювали озброєні незнайомці. Виглянув на двір, там ходив часовий. Згодом хлопцеві батько розповів, що то бійці Української повстанської армії. Вночі вони були на завдані в Степані: розігнали німецьку комендатуру, а потім прийшли в Бутейки на відпочинок.

У селі тоді мешкало багато польських сімей, десь із десяток. Бутейківці жили з ними дружно, але політичні перипетії, що відбувалися на той час у світі, все ж таки впливали на стосунки між двома сторонами. Поляки не любили українців, наші ж селяни до них ставилися більш лояльно. Але згодом неприязнь стала взаємною.

Коли в Бутейки завітали повстанці, то польські дівчата не гаяли часу і пішли в Гуту й донесли про це. Там ляхи організували групу і рушили на село. За що вони хотіли відплатити упівцям ніхто не відав.

Коли почалася битва між поляками і воїнами УПА, Микола і його батьки були в хаті, тільки старший брат Ігнат разом із більшістю бутейківців утік із села. Тато Миколи Гриць Назарович переймався за майно та худобу, але у повітрі літали кулі, тому не було як усе рятувати. Він сказав рідним, що можна перечекати бій у хаті, бо вона штукатурена з обох боків, тому кулі не проб’ють стіни. Тож вони лягли на підлогу і тільки й чули як щось б’є у шибки. А серед повстанців почався переполох, бо не розуміли, хто їх атакує. Гадали, що німці, але тільки потім з’ясували, що ляхи. Незважаючи на приналежність до певної країни, ворог був ворог, тим паче, коли він спозаранку розпочав стрілянину і вбивав побратимів. Згодом битва переросла в рукопашний бій і малий Микола не втримався і спостерігав за ним із вікна рідної оселі. Пощастило йому побачити й славнозвісного командира загону упівців – Дубового, який розходжував між бійцями й щось говорив. Микола Григорович і досі пам’ятає великого хреста на грудях цього воїна. Він не прислухався до його промови, увагу відволікли два полонених, яких посадили біля хати. Дитяча цікавість перемогла і, коли бій саме набирав обертів, хлопченя виглянуло у вікно і побачило, що один із бійців добиває іншого. Гриць Назарович насварив, що висовує голову, коли кулі свистять, і стрімко потягнув його за ногу.

Перший бій тривав недовго. Поляки відступили, але через певний час до них надійшла багато чисельна допомога. І прямо з лісу почали наступ. Село обстрілювали з кулемета. Хати стояли близько одна від одної, і дахи ще й до всього були солом’яні, тому все почало горіти. Батько Миколи наказав йому тікати до річки. Сам же іще, коли стих перший бій, виніс з дому весь одяг і закопав у землю на городі.

Воїни УПА почали обстрілювати поляків у відповідь. Тож атаку ворогів вдалося відбити. За деякими даними їх тоді полягло 138, з боку повстанців – 8. Рідне село Миколи стало справжнім згарищем: лишилося тільки декілька хатинок, переважно ті, що стояли поодаль від інших. Селом же іще блукали упівці. Дим виїдав їм очі, а вони лише мовчки витирали хустинками мокрі від сліз обличчя. Вночі, коли воїни УПА покинули село, поляки забирали тіла вбитих побратимів. Із корінних жителів ніхто не постраждав. Лише вбило коня, кулею відбило ріг корові, і того дня в одній бутейківській сім’ї народився син.

Ще люди пригадують, що через два дні після розгону фашистів у Степані в село потрапив зовсім юний німецький солдат. Він плакав і щось говорив не по-нашому. Чоловікам стало жаль його, тож переодягли цього «хороброго» бійця у дівоче вбрання, зав’язали хустину і повезли в Антонівку, де було багато німців. Мужики мусили його замаскувати, бо якби його побачили бандерівці в німецькій формі, то вбили б. Тож привезли юнака на станцію, де віддали німцям. Вони ж, як побачили того вояку у спідниці, то ледь зі сміху не луснули.

Полеглих у бою воїнів УПА похоронили в Бутейках. Їхні могили майже не доглянуті, до того ж одне з захоронень розміщене неправильно. Скоріш за все через те, що ховали їх серед ночі і не знали де захід сонця, а де схід.

Після того, як спалили Бутейки, всі поляки, що були в селі, повтікали. А місцеві жителі боялися подальшого розвитку подій, тому навіть спали одягненими, аби під час загрози можна було легко втекти. До 26 червня село охороняли вартові. А з 25-го на 26-е чоловіки з ближніх сіл, у тому числі і бутейківці, рушили військом разом із воїнами УПА проганяти поляків із України, заодно і відплатити за все спричинене горе. В одній лише Кам’янці тоді жило 15 тисяч ляхів. Вони мали власну армію, яка називалася «Ozel bialy» (Білий орел). Це була організація польських націоналістів, яку звинувачували за фашистські погляди, адже признавали вони лише своїх. Вороже ставилися до євреїв та українців.

Тож, коли окружили польські поселення, отримали наказ вбивати всіх мешканців, нищити все польське надбання. Їх же заздалегідь попередили, аби покинули Україну, виділили їм дорогу на Рафалівку, де німці видали декілька вагонів для вимушеної евакуації. Але ніхто з фашистів і совєтів не втручався у це з’ясування стосунків. І до обіду 26 червня всі польські двори зруйнували. Вбитих було мало, бо більшість ляхів поїхали геть. Худобу, яку не встигли забрати з собою, воїни УПА зігнали в одне місце. Дещо лишили собі, а все інше роздали людям.

Горе третє

Після цього стало вільніше. Люди вже покидали межі села, хоча в серці все одно залишилася пересторога: а раптом поляки повернуться… За літо відбудували хати й хліви хто як зміг, вирили землянки. А 11 листопада (за свідченням Миколи Кокори) в Бутейки завітав воїн УПА, був він без зброї і вигукував: «Тікайте люди, бо в селі буде бій. Німці йдуть!». Повстанці перекрили фашистам дорогу обваленими деревами. Німці ж вислали людей обстежити територію, а згодом у селі почалася стрілянина. Свідки казали, що фашисти потрапили в засідку загону УПА на чолі з Яремою, хоча це міг бути й загін Дубового. Вороги деякий час тримали оборону, а незабаром у повстанців закінчилися запаси зброї, тому вони припинили обстріл. Але німці вирішили на всяк випадок спалити Бутейки, мешканці якого, як їм здалося, заодно з армією УПА.

Наступного дня Гриць Назарович пішов у село за хлібом, але там його схопили фашисти. Сім’я ж про це і не здогадувалася, після першої пожежі вони тимчасово мешкали у хатинці лісника. З вікна оселі малий Миколка й побачив, що в їхній бік прямують німці. Мати наказала тікати. Хлопець попрямував до болота, де був покинутий хутір. Він сховався у хліві в куточку, накрившись соломою. Ніхто за жінкою й  дитиною не погнався, бо фашисти остерігалися лісу. Хатину лісника теж не зачепили, тільки зірвали підлогу. Миколина мама його знайшла вже під вечір. Принесла з собою кусочок хліба. Микола Григорович пам’ятає яким смачним він йому здався. Батька ж його разом із усіма, хто лишився в селі, зігнали в хлів і хотіли спалити. Врятувала цих людей німкеня, що була одружена з місцевим жителем. Вона німецькою мовою пояснила, що в Бутейках немає повстанців і зачинені в клуні – ні в чому не винні мешканці села. Фашисти їй повірили і відпустили бутейківців.

Але Миколиного тата вони забрали з собою, він їх супроводжував декілька тижнів аж до села Разничі, і там їх чимало полягло від рук бійців УПА. Гриць Назарович з декількома офіцерами вирвався на підводі з оточення і вони дібралися до Ковеля, де був німецький штаб. У цім місті він отримав документи. Прикинувся поляком, адже добре знав їх мову. Німці ставилися до ляхів приязно, ще й бігло розмовляли польською. На щастя дружина німецького коменданта була полячкою, тому його забрали, аби допомагав по-господарству. Якось у них скінчилися дрова, тому Гриця Назаровича відправили за ними до лісу. Він же попросив собі в помічники свого односельця Василя Базелюка. Той польської не знав, тому Гриць сказав йому прикинутися глухонімим. Сіли ці псевдо поляки на підводи і рушили додому. Тож батько Миколи Григоровича врятував життя односельчанина, ще й коней додому привіз.

Таким, переповненим подіями, став для маленького села 1943-ій. Жоден населений пункт в окрузі не постраждав так, як Бутейки. Дві пожежі від рук різних ворогів. Несправедливі смерті та жадане спасіння. Насправді безцінне життя, але вартістю в нічого… І важко уявити таку реальність.