Теги:
Богдан Ступка завдяки київстарівській рекламі, нагадав, мабуть не мені одній, що українська земля цікавіша за Діснейленд, чарівніша за казку і не менш красива від усього красивого, що тільки буває. Вона - транзит не тільки газу, але й історії, звичаїв, народів. Зеленава, заквітчана, водяниста, лісиста, цілюща, таємнича, срібно-золотава. Тож я погоджуюся з покійним Богданом Сільвестровичем: навіщо нам Байкал, якщо є сині води Синевіру?.. Навіщо українцям Сєченові купальні Будапешту, якщо є карпатське Солотвино? Замок Паланок в Мукачеві «втре носа» будь-яким спорудам Сан-Маріно, а прозорий велетень Світязь – будь-яким морям. У нас кожне село чи хутір – це великий параграф української історії, можливий осередок туризму, відпочинку й оздоровлення душі та тіла.
…Якось жителі села Кураш Дубровицького району помітили, що на березі річки Горинь, яка своїми водами омиває населений пункт, з’явилися незнайомці. Потім з’ясувалося, що ті люди приїхали з Німеччини. Іноземці подорожували Європою і життя занесло їх на поліські простори. Планували побути в мальовничому куточку день, а затрималися на кілька тижнів. Мешканцям зізналися, що гарнішого місця за це маленьке Богом забуте село, ніколи не бачили. Прогулявшись вулицями Кураша, тепер здається, що Всевишній і справді останнім часом не згадує про нього. Раніше тут пани куражилися, у часи совєтів своєю різноманітністю та розмірами вражали кораблі водної станції, процвітало сільське господарство. А зараз усе це відчалило у забуття. Руїни колишнього колгоспу вітають приїжджих у село, а обвалені стіни школи проводжають на іншому кінці головної вулиці. Чисельні баржі вже не радують малечу своєю присутністю, озеро обміліло і замуліло. Відсутність роботи, висока смертність серед населення (більшість якого складають люди старшого віку) забирає колишню славу у цього місця. Не один двір тепер зустрічає пусткою. Лише на свята тут дуже людно, бо церковні дзвони скликають усіх, хто з Курашем пов'язаний хоча б найтоншою ниточкою. Нехай і не майоріє благоустроєм, та все ж лишається таким же прекрасним, як колись. Бог щедро нагородив цю землю: славною історією, талановитими й безстрашними мешканцями, безмежним лугом, річкою, озером, на славнозвісних Кураських горах - лісом, який віками частує жителів дарами природи.
З часів прадавніх
Кураш належить до найдавніших поселень Пригориння. Польські історики другої половини ХІХ ст. припускали, що ця місцина на порозі виникнення Русі була столицею дулібів. Підставою для цієї гіпотези стало прадавнє городище у вигляді чотирикутника в лісі поряд із селом. Польський дослідник Г. Осовський від цього факту виводив і назву оселі Кураш: значення цього слова потрібно, на його думку, шукати в мові древніх племен, що населяли ці краї. До того ж тут знайшли низку кам’яних знарядь праці, що дозволяє стверджувати, що життя на території села зародилося ще в доісторичну добу. Незвичайна, мальовнича природа колись привабила до себе на куражі, тобто розваги, князів Гольшанських-Дубровицьких, які перетворили Кураш у свою відпочинкову оселю. Тому багато хто з краєзнавців погоджується, що саме любов панів до відпочинку в цьому місці й породила назву населеного пункту, який ще в минулому найменувався як Кураж та Куразь. Правдивість цієї думки підтверджено тим, що біля сіл Понора, Майків, Жаворів, Дольськ, Глубичок, Мілятин, Садок та інших Острозького повіту ще в ХІХ ст. були мальовничі лісові урочища під назвою Кураж, де полюбляли відпочивати й веселитись їх мешканці.
Навколишні ліси своєю зеленою стіною закривали від чужих очей цю княжу оселю з суші, і тільки водний шлях до Прип’яті через Горинь поєднував Кураш, Дубровицю з родинним осередком князів та навколишнім світом. Срібні та золоті монети, знайдені в околиці села, свідчать про торгові зв’язки мешканців цієї відпочинкової зони з далекими містами Візантії і Західної Європи.
Передостаннім власником цього місця був князь Йосип Любомирський, який згодом передав володіння домові Косовських. Ця родина господарювала тут до Першої світової війни.
Місце чернечих подвигів
Біля маленького села прорізають горизонт так звані Кураські гори. То звичайна височина, яка не притаманна для нашої частини Східноєвропейської платформи. Деякі краєзнавці називають їх ще й Бережницькі, одначе їх давня історична назва – Кураські. Довжина гір з півночі на південь сягає 3 км, ширина від 400 до 800 м, висота 30-40 м від Горині. Впродовж віків приваблювали вони сюди своєю красою не лише наших далеких пращурів, які оселились тут ще в добу доісторичну, а й вже в пізніші часи місцевих князів, які вибудували на горах фортецю, оточену трьома рядами земляних валів з дубовими частоколами, ровом, заповненим водою. Сліди цього важливого оборонного городища добре простежувалися ще в середині XIX ст., а наприкінці цього періоду зрубали велетенського дуба, який мав 900 верстів приросту, тому вік городища має більше 900 років.
Польський геолог Г. Осовський, який в середині XIX ст. шукав на Кураських горах бурштин й інші мінерали, знайшов там ряд керамічних виробів. Але як геолог, він не заглиблювався в широкі археологічні дослідження, а лише описав випадкові знахідки під час розкопок. Однак городище в добу Київської Русі вже було безлюдне, а його будівлі і частоколи на земляних валах знищив час.
В Х-ХІІ ст. Кураські гори і саме городище, вкриті дубовим лісом, приваблювали до себе ченців коліотів, анахоретів-відлюдників. Свідченням того є два переконливі докази: до кінця XVIII ст. гори мали прикметник «святі», а місцеві жителі в другій половині XIX ст. знаходили тут вимиті дощами речі християнського культу: хрести-енколпіони, образки на камені, черепиці, такі ж натільні хрестики та інше.
Отож перед тим як в XV ст. Кураш став відпочинковою оселею князів Гольшанських-Дубровицьких святі Кураські гори ще до татаро-монгольської навали 1240 року були місцем спасіння ченців коліотів. Тут вони з’явилися ще задовго до офіційного хрещення Володимиром киян 988 року, а саме, з появою християнства на наших землях від братів Кирила і Мефодія.
Про кураське серце
Та повернемося ще в ту добу, коли Курашем прогулювалися представники роду Дубровицьких, бо саме в цей час створили перлину цього мальовничого села – храм Преображення Господнього. Ініціативу його побудови приписують князеві Юрію Гольшанському. Одна з легенд розповідає, що він спорудив його на знак врятування рідні від ворогів. Найімовірніше церкву звели в кінці ХV – на початку ХVІ ст. Її майстрами й архітекторами були місцеві поліські зодчі, які й створили цей безцінний архітектурний шедевр. Святиню вибудували з вибраного пущанського дерева. У плані будови вона являла собою тризубий храм із пізніше надбудованою в ХІХ ст. дзвіницею. Про давність церкви в Кураші свідчив збережений у церковному архіві перелік його настоятелів, починаючи від 1712 року.
Храм Преображення Господнього ще за часів князювання роду Гольшанських славився багатством предметів духовного мистецтва, давнім триярусним іконостасом, безцінним архівом і бібліотекою, богослужбовими книгами. Зберігали тут прадавнє рукописне Євангеліє, 15 давніх стародруків та інші, що майже всі видали отці василіани в Почаївській друкарні. Більшість металевих церковних предметів були срібні, срібно визолочені, а серед безцінних святих образів зберігалися знамениті «Рай» і «Пекло», які належали до світових шедеврів народного іконопису і стали, як і вся мистецько-духовна скарбниця церкви, жертвами атеїстів-більшовиків. Влада, яка прийшла тоді царювати у ці місця, боялася спротиву населення у питаннях, що стосувалися віри в Бога. Бо церква завжди була серцем будь-якого села чи міста, місциною втішною для кожної душі. Совєти знали, що курашани не дозволять розорити храм, особливо жінки. Тож, як розповідають старожили, вони їх обманули і послали в поле на роботу. Ікони і все святе, що було у церкві викидали через розбиті шибки. Коли ж жіноцтво дізналося про дії цих варварів, із плачами і криками кинулося рятувати рідний храм. Але було вже пізно, колись святе місце перетворили у склад. Жахливо собі навіть уявити, що в документах є записи про те, що приміщення церкви комуністи планували використати під сільський клуб. Багато років гуляли тут вітри, але та добра боголюбна енергія залишилася у стінах назавжди.
Непривітною видалася доля не лише храму, а й його настоятелів, які завідували ним у радянські роки. Отця Власія Пашкевича по другому приході московсько-більшовицьких «визволителів» заарештували енкаведисти в дуже підступний спосіб. У ніч напередодні свята Різдва Христового вони, переодягнені в форму українських повстанців, забрали його з дому. Священик провів 10 років у концтаборах, і лише у 1955 році повернувся в Україну.
У 1988-му громада домоглася відкриття церкви. Кошти на реставрацію збирали всім селом. Ось тільки за тим, якого патріархату буде церква довелося поборотися. Дехто з людей так і не змирився, що в селі, так і не стало храму Київського Патріархату. Тому йшли у найближчі населені пункти, де була церква, в якій молилися українською.
Тіні забутих предків
Маленьке село приховує в собі багато фактів язичницького походження. Можливо муза Коцюбинського, якби побувала в цих місцях, надихнула б автора на продовження історії про тіней забутих предків, бо легенд і звичаїв, оповідок-жахайстиків про Кураш вистачає. Деякі з них розповіла Надія Свищевська, яка сама родом з кураської землі.
Колись багато років тому церкву охороняв сторож, бо у приміщені святині зберігали стародавні і цінні реліквії. Чоловік той був уже старшого віку і одного разу замість нього на нічну варту пішов його син. Прийшла нічка… І прибіг сторожевий пасинок додому. Переляканий. Труситься. Та й каже батьку, що щось дивне твориться у храмі, бо церковні дзвони самі собі дзеленчать. Ойкнув старий та й каже: «Забув тобі сказати, що це ж через те, що ти не в правильну сторону на ліжку ліг. Бо ж як не в той бік голову покладеш і ноги, то чорти будуть бігати сходами і дзвонитимуть у дзвони. То розваги в них такі. Ляж у протилежну - і все буде гаразд». Пішов молодик у храм. Зробив так, як батько звелів, і справді все в церкві затихло.
Нелегко, напевно, працювалося колишнім сторожам святого місця, якщо їм доводилося стикатися з потойбіччям. Кажуть, що була у році така ніч, коли туди сходилися душі померлих, а за ними слідом крутилися клубочки. Не витримав якось сторож та й запитав у однієї душі, що ж то за комочки. Відповіла покійниця, що то ненароджені дітки йдуть за ними слідом. Втрачені через нещасні випадки чи внаслідок аборту. Ще чоловікові давно впала в око душа дівчини, яка з кожним разом тягла за собою до церкви все більше відер з водою. Він спитав у неї чому вона це робить. Померла відповіла, що у відрах носить сльози матері, яка не може пережити її смерть. І попрохала знайти неньку, та сказати, щоб більше за нею не плакала, бо дівчині вже несила було витримати важку ношу.
Ось іще одна оповідка про храм. На кураській церкві на вершечку даху колись був знак у формі півмісяця. Якось люди помітили, що фігура розміщена не в тому положенні, що й зазвичай. Про це й розповіли одній бабусі кураські хлопці. Старенька трохи зам’явшись, зізналася, що то вона минулої ночі пролітала там і випадково її зачепила. Парубки дуже злякалися відьми, так втікали, що й не зчулися, як опининилися дома.
Ще переповідають, що у цих краях бачили русалок. Часом тут прогулювався велетень, який з’являвся тільки вночі. Він ступав кураським лугом, а річки, в яку це створіння мало хоча б трохи зануритися, наче й не було, як ніби вона частина землі. Як ішов уперед, так і прямував далі, незважаючи на перешкоди. Одного разу, зустрівши це не зрозуміло що, курашан вирішив із ним привітатися. Коли фігура велетня була вже зовсім близько, обізвався до нього. І здійнявся шалений вітер. Чоловік від переляку ледь не зомлів.
Комусь стилет, а комусь стилос
Між Бережницею і Курашем насипаний курган, де поховані тіла учасників повстанського руху. У братській могилі лежать 14 вояків УПА, що загинули 20 листопада 1943 року під селом Ліпне, Володимирецького району в нерівному бою зі спецзагоном Медведєва. Лише вісім тіл вдалося ідентифікувати. Зокрема тут поховали сотенного командира УПА «Гука». Раніше це місце було непомітним, так вдало його замаскували від ворогів, що не боялися тривожити навіть мертвих. Згодом це поховання віднайшли. Але ще тривалий час його остерігалися ті, кого ще розшукували каральні загони, натомість - приводили підлітків із сусідніх сіл і вони у сумках носили до лісу землю, думаючи, що на майбутній горі височітиме пам’ятник Тарасові Шевченку. Юнаки пішки проходили 5-10 кілометрів із землею, і так тривало доти, доки на місці захоронення не виникла чимала гора. Сьогодні на могилі височіють пам’ятний знак, герб та національний прапор. У 1991 році її освятив священик із Рівного. Пам’ятають про полеглих побратимів і колишні воїни-повстанці, і навідуються до них, щоб розповісти яка вона зараз, ця Україна, за яку вони віддали свої життя.
Кураш і досі серед місцевих називають бандерівським селом. Тут жили й живуть колишні воїни УПА. Олександр Шмалюх, а тепер Степан Бакунець, покинув свою домівку ще зовсім юним хлопчаком і подався у лави повстанців. Його дружина Ганна Захарівна була зв’язковою служби безпеки Сарненського та Дубровицького районів. Колишній повстанець і Денис Добринський, зв’язковий під псевдо «Гайовий». Василь Корнійчук («Калина») в селі керував вишколом. Його брат Федір Корнійчук мав псевдо «Колійовий», бо до війни працював кондуктором на залізниці. Тетяні Кухаревич було лише 15 років, коли стала зв’язковою. Більшості з цих людей уже немає, а ті, що лишилися жити вже давно не приховують правди про страшні часи. До речі, село Кураш серед упівців теж мало свій псевдонім – «Під зеленим дубом».
Кураський край породив і прийняв до себе не лише бійців, а й людей творчих. Тут у 1918 році з’явився на світ громадський діяч в еміграції Микола Досінчук-Чорний. Він був дитиною православного священника, який служив в Кураші, Чайчинцях і Старому Чарторийську.
Цікавою особистістю, причетною до села, є настоятель його церкви в 1930-1945 роках отець Василій. Він правив служби Божі в храмі українською мовою, мав дар проповідника і за свою велику любов до Господа переслідувався польською поліцією, був у списках священиків, яких підозрювали в членстві ОУН.
Народилася в цім місці і знає про нього чимало і Надія Свищевська, яка проживає в місті Сарни, навчає української мови та літератури у Сарненському колегіумі, входить до Національної спілки журналістів України, керує літературною студією «Джерельце». З 1998 року її вірші друкують у періодиці. А нещодавно у співавторстві з Раїсою Тишкевич презентували видання «За тебе, рідна Україно», куди ввійшли спогади ветеранів УПА, серед яких чимало курашан.
Не меншою гордістю села є народний аматорський фольклорний колектив «Хорланка», який уже півстоліття доносить до людей світле мистецтво пісні й душевності.
Земля благословенна
Кураш прекрасний у будь-яку пору року, але мене найбільш чарує навесні, коли вбраний білим цвітом вишень та яблунь. Тоді й птахи співають солодше й гучніше. Село заквітчане снігом із пелюстків. Вітер час від часу зриває суцвіття з дерев і кидає під ноги. Від пахощів, які він підносить, серце починає битися сильніше…
Наймиліші спогади викликає улюблене місце дітвори, яка стрибала й бігала по старим кораблям і баржам, прямо з них ловила рибу, власноруч зробленими вудками з лози. На місці водної, колишнього причалу суден, і височів маєток князів Гольшанських, який за радянських часів знищили.
Кураш не зникне, бо надто красиве це село. Колишнє місце куражів, як справжня мушля з коштовною перлиною, чекає доки його відкриють.