Теги:
Забіг у двір біля рідної хати з надією побачити свою сім’ю. Батьківське подвір’я зустріло тишею. Декілька годин спостерігав за обійстям, чекаючи, доки брат виведе корову на пашу, та цього так і не трапилося. Серце шалено забилося, в голові промайнули тривожні думки. Через хвилювання за життя найближчих людей утратив пильність... і раптом: «Стій! Руки вгору!». Декілька озброєних військових схопили й завели до хати. Там побачив батька, та вдав, що не знає його. На запитання назватися, відповів перше, що спало на думку: «Степан Бакунець». Так почалася нова сторінка життя Олександра Шмалюха – вояка Української повстанської армії.
На початку війни неподалік села Тинне, на хуторі Нетуша оселилася родина Сидора та Федори Шмалюхів. Було в них п’ятеро дітей. У їхній хаті восени 1942 року відкрили школу вишколу для підготовки старшин. Навчали у два тури по 40 чоловік, під керівництвом Дубового, Самсона та Бористена. Заняття проводили безперервно: вдень – теоретичні уроки на соломі попід стінами хатини, а вночі – бойові на лузі, де вони пізнавали військову справу. Навчання тривало 40 днів. І ніхто нікого не запитував справжні імена та місце народження, кожному давали псевдо, на яке він і мав відгукуватися.
Повстанці були надзвичайно обережними, тому жителі найближчих сіл не здогадувалися, що відбувається на хуторі Нетуша, який вояки прозвали Холодним Яром. Прилеглу територію цієї місцевості охороняли вартові, а коли помічали, що хтось наближається до хатини, швидко зникали, незнайомця ж зустрічав господар. Сидор заводив розмову з подорожнім і, дізнавшись у якому напрямкові той поспішає, казав, що він саме туди й збирається їхати, тому може підвезти. Що згодом і робив.
Вишкіл тривав без канікул і вихідних з жовтня 1942 року по січень 1943-го. Все важче було маскуватися, бо тривала війна, лісами блукали партизани. Тому заняття у школі мали припинити. 19 січня з останніми учнями Холодного Яру вирішив піти й найстарший син господаря – Олександр. Він був зовсім юним шістнадцятилітнім хлопцем, тому батько не хотів відпускати свого первінця, бо вважав його ще малим для таких справ. Але перший сотенний Коробка, в минулому Григорій Перегійняк, узяв Сашка під своє крило. Тоді юнак і отримав свій перший псевдонім Качан, а згодом при реєстрації – Грушка. Ось так рано вступив у доросле, до того ж військове життя звичайний хлопчина, який наперекір усім випробуванням завжди виношував у своєму серці віру у вільну Україну.
Перша сутичка за участю Олександра відбулася у Городецькому лісі, де вояки УПА забрали у фашистів награбоване й віддали в сусіднє село. Та його мешканці були такими наляканими, що відмовилися прийняти трофеї. Повстанці постійно рухалися лісами, добували в боях з ворогом їжу та зброю, яких не вистачало, бо до загону постійно приєднувалися нові люди. Було надзвичайно важко. Взуття швидко зношувалося, восени заважали проливні дощі, взимку дошкуляли люті морози, навесні – багнюка, та ще й валянки через талий сніг перетворювалися на мокре й важке шмаття. Тоді роззувалися і йшли босоніж. У важких смертельних сутичках втрачали друзів, відпочинок був лише омріяною казкою, але ні на мить Сашко не жалів про своє рішення.
Зима 1943-1944 років стала найбільшим випробуванням для вояків УПА, бо в їхні загони почало прокрадатися замасковане зло, яке вбивало побратимів і сіяло настрої недовіри. Справа в тім, що повстанці добре орієнтувалися в лісі, знали там кожні дерево й кущ, а стежини були тільки для них відомим лабіринтом. Вороги не справлялися в боротьбі з воїнами повстанської армії, тому почали засилати до них своїх агентів. Ті грали роль справжніх патріотів, керуючи загонами, знищували УПА зсередини. Почалася паніка і, доки розбиралися, померла не одна людина.
Навесні 1944 року біля села Рудня Рокитнівського району зав’язався кровопролитний бій, під час якого тисячі вояків під командуванням Яреми перемогли ворогів. Згодом армія повстанців поповнилася іще двома тисячами воїнів, але після тяжкої битви вони вирішили розбитися на сотні. Олександр потрапив у групу під головуванням Пащенка, яка попрямувала в напрямку Тинного. Загін зупинився на відпочинок недалеко від маленької Батьківщини Олександра, тому й вирішив провідати рідних. Відпросився в командира, здав зброю і вирушив у напрямку хутора. Там його й арештували. І з цього часу став Олександр Шмалюх Степаном Бакунцем. На допиті казав, що шукав коня, але йому ніхто не вірив. На все життя запам’ятав рябе від віспи обличчя капітана, який його допитував. Важким гострим предметом той ударив по голові вже Степана й розсік її. Бив, але й так нічого не дізнався.
Колючий дріт врізався у шкіру рук щоразу, коли вели на допит, де тіло безжально шматували кулаками й усім, що підверталося, та загартована душа повстанця не зламалася. Він продовжував мовчати заради родини й побратимів. У Клесові в приміщенні, де тримали в’язнів, чоловік зустрів знайомого, який служив із воїном УПА в одному загоні, а потім зрадив, перейшов на бік ворога. Називали його Кулею, походив із села Вири, був кухарем у загоні Яреми. Зрадник теж упізнав Степана, тому вирішив знищити свідка свого ганебного вчинку. Але йому й двом співкамерникам не вдалося цього зробити: бійку відвернули чоловіки, що були біля повстанця. Згадує Степан Сидорович, що разом з ним тоді сидів хлопчик із Селища. Його арештували, щоб змусити брата, який воював у лавах УПА, здатися. Мама принесла малому їжі, але вартові забрали все собі. Побачивши цю несправедливість, Степан почав вимагати повернути дитині мамину передачу. Але охоронець за це його безжально побив.
Через місяць молодий патріот опинився в засланні в Казахстані, у місті Алма-Ату, там їх готували до відправки на фронт. Через декілька днів перевели у в’язницю, де продовжували катувати. Зрадник Куля вкотре проявив своє єство й доніс, що хлопець – воїн УПА. Минуло 40 днів і Степана повезли на роботу до міста Актюбінськ, де будували теплову електростанцію. Табір налічував 36 тисяч в’язнів. Ті, хто був у засланні тривалий час, учили прибулих виживати у складних умовах. Вони й розказали, як усе почалося. Перших в’язнів висадили в степу, дали лопати й кирки. Тяжкі природні умови косили одного за одним і доля лишала живими тільки найвитриваліших. З Рівного сюди доправили 950 людей, серед яких були переважно інтелігенція, а також активісти ОУН-УПА, вчителі, вчені, священики вмирали просто на очах. Загалом у таборі з 36 тисяч прибулих залишилося в живих тільки 6 тисяч. Найслабших 3 тисячі завезли до Челябінська, де будували «Байкал-строй». Поселили в землянках. До роботи добиратися було далеко, тому люди гинули прямо на дорозі.
Через два роки Степан опинився на Колимі. Досі пам’ятає свій номер і серію табірної справи, який був у кожного в’язня на спецодязі, - Г-806. Знущалися з них по-звірському, за найменшу провину катували й кидали в карцер. Та чотири роки заслання не зломили душу патріота.
24 квітня 1952 року багатьох українців, в тому числі й Степана Сидоровича звільнили, але табір їм покидати не дозволяли, й першого числа кожного місяця вони приходили до комендатури підтверджувати свою присутність. Поселили їх у селищі Золоті Приски імені Тимошенка, та все одно жили під наглядом КДБ. Там Степан одружився з дівчиною з рідного краю, яка вже десять років перебувала на засланні. Заробляли на життя добуваючи золото. Згадує як носив у руках кілограми коштовного металу і байдуже дивися на нього, мріючи, щоб воно перетворилося на хліб. А вже через два роки їх повністю звільнили й подружжя відправилося на Батьківщину. Та до болю знайомі місця зустріли Степана вороже. Декілька років його вважали мертвим. Селяни порадили поїхати якнайдалі, бо в списках живих Олександра Шмалюха вже не було. Ось так опинився з дружиною в селі Кураш Дубровицького району. Довгий час тут і не підозрювали, що Степан Бакунець живе під чужим іменем.
З однієї каторги доля перекинула повстанця на іншу. Робота в колгоспі з рання до пізнього вечора не додавала, а ще більше забирала й так втрачене за роки заслання здоров’я. Пам’ятає Степан Сидорович як у 1967 році пошили з дружиною прапор, вона ще й вишила тризуб. І зберігали це багатство у спеціально зробленій трубі з дерева. А взагалі колишній учасник битв може розповісти не одну цікаву, але трагічну історію. Вислухавши все, важко не здивуватися з тої витримки та гарту, що й досі присутні в душі ветерана. Знайома його свідомість із тисячами мертвих тіл, яких довелося набачитись, на превеликий жаль, ще більше в таборах, ніж під час війни. Сам не раз прощався з білим світом, та доля вберегла Степана Сидоровича. Він і досі мешкає в Кураші. Його дружину декілька років тому прийняв у свої обійми Господь. Та дякувати Богові, вона ще побачила Україну незалежною. Початок дев’яностих став для повстанця другим народженням. Разом з Українською державою відродився й він. Нагородили героя двома медалями за участь у бою з німцями при визволенні Володимирця у 1943 році. З такими ж патріотами, як сам, упорядкували могилу полеглих воїнів повстанської армії на горі біля села Бережниця Дубровицького району. Ще президент Ющенко мав за честь потиснути дідусеві Бакунцю руку. Та й багато істориків досі навідуються до Степана Сидоровича, як до свідка подій, що відбувалися колись на нашій землі. Брав він участь у всіх заходах, присвячених діяльності УПА, але зараз уже не в силі. Дідусь каже, що почуває себе здебільшого добре, ось тільки обмежує його у всьому сліпота. Діти пропонували переїхати до них, але він забажав доживати віку в рідній хаті. Колишній воїн уже розміняв дев’ятий десяток, за його плечима життя рівноцінне гостросюжетному фільму. Народився він Сашком, покинув домівку зовсім малим і став для побратимів Грушкою, потім доля назвала його Степаном Бакунцем, а роки заслання поставили клеймо – Г-806. Воїн, засланець, померлий, але живий. З вигаданим ім’ям, та з невигаданою долею.