Теги:
Ця жінка добре знала значення шекспірівського вислову: «Життя – театр». Театр і був її життям. І ніяких метафор з цього приводу вона не вибудовувала, бо істинність фрази англійського письменника був прямо пропорційним її долі. Він існував у її побуті, лінії кохання, світі думок і фантазій.
Вона була надзвичайно вродливою. Унікальна суміш краси і таланту вабила до себе не тільки чоловіків, але й глядачів будь-якого віку і статі. Театр завжди був переповнений, коли на його сцені відбувався спектакль за її участі. Катарсис у формі сліз або ж сміху завжди врізався у серця присутніх у залі, бо Валентина вміла втілюватися в будь-який образ. У власній обдарованості вона ніколи не сумнівалася. Бо приводів для цього не було. Нагорода за нагородою, звання за званням – сповнювали натхненням цю ще молоду, але вже досвідчену актрису. Коли її визнали народною артисткою Радянського Союзу, то здавалося, що це кульмінація всього її життя.
У час найбільшої слави Валентини до театру завітала юна студентка Ленінградського університету. Емілію вважали дивною не тільки оточуючі, але й вона сама знала, що її світогляд відрізняється з-поміж інших. Дівчина часто відвідувала дім вічності й краси, де сяяла зірка Валентини. Одного разу після чергової вистави актриса, як і завжди, повернулася додому. На гостей вона не чекала, тому здивувалася, коли залунав дзвінок у двері. Валя відчинила і побачила на порозі молоду дівчину, яка відразу ж почала говорити про причину свого приходу. Жінка запросила незвану гостю на чай і з цього й почалася їхня довготривала і справжня дружба. Валентині Тихонівні дуже сподобалася Емілія, бо дівчина мала гострий розум і неабияку сміливість. Прямо з порога вона заявила актрисі, що їй вдається втілитися у всі ролі, але лише одна не виходить, як належить, – роль матері. Слова юнки змусили задуматися народну артистку. Вона поділилася з дівчиною причиною цієї невдачі. Бог їй дав усе: талант, красу, розум… Але забув про найголовніше – можливість мати дітей.
Час минав, а Емілія продовжувала ходити в гості до Валентини. Та завжди була рада прийняти до себе дівчину. Театром вже почали поширюватися плітки про те, що Емілія була поза шлюбною донькою актриси, адже різниця у віці жінок була суттєвою. Валя і правда любила цю малу дивачку, як свою кровинку. Але жодного разу молода студентка не скористалася з цієї дружби. Вона могла відвідувати театр безкоштовно, сидіти у першому ряду. Але її альтруїстичний характер цього не дозволяв. Дівчина купувала найдешевший квиток і разом із гальоркою споглядала спектаклі.
Згодом Емілія закінчила університет. Їй пропонували лишитися на кафедрі і продовжувати наукову діяльність, але її манили далекі далі і вона вирішила поєднати роботу з подорожами. Валентина просила дівчину не їхати, але та відмовилася навідріз. Актриса дуже засмутилася з цього приводу, тому захотіла зробити Емілії подарунок. Це був перстень. Поглянувши на нього, дівчина відразу ж повернула обручку назад. Вона не звикла до таких коштовних презентів. Ще й не хотіла, щоб Валентина Тихонівна чи будь-хто думали, що була ці всі роки з актрисою лише через власну корисливість. Жінка ніколи б не подумала так про юнку. Вона любила її як власну доньку і ділилася з нею найпотаємнішим. Вражена добротою і щирістю Емілії, Валя вкотре захотіла з нею відверто поговорити. Зізналася, що її давно дещо тривожить. Вона боялася, що вмиратиме у муках, бо колись скоїла, як вважала, тяжкий гріх.
Якось рідний театр актриси гастролював Радянським Союзом. Певний період трупа перебувала в Одесі. З часом Валентина помітила, що на кожній виставі завжди на тому самому місці у першому ряду сидів молодий чоловік, який не зводив із неї очей. Він виглядав молодшим на років п'ятнадцять, тому вона навіть не підпускала у голову думки, що вони колись зможуть бути разом. Багато минуло днів відтоді, як Валя вперше побачила цього чоловіка у залі. Але одного разу під час вистави вона не віднайшла його поглядом серед глядачів. Не з’явився він і наступного разу, і більш ніколи. Це її дуже засмутило, тому вирішила віднайти таємничого незнайомця. Їй розповіли, що це відомий місцевий художник і дали його домашню адресу. Валентина відразу ж поїхала на те місце. Двері їй відчинила покоївка, яка й повідомила прикру новину. Господар квартири днем раніше залишив цей світ. Жінка впустила актрису в апартаменти. Валентина Тихонівна була приголомшена, коли в одній із кімнат серед безлічі картин побачила величезний малюнок, де була зображена вона на повний зріст. Актриса запитала від чого помер художник. Покоївка відповіла, що господар нічим не хворів, тому люди кажуть, що він помер від туги, бо дуже сильно закохався в одну актрису. Вони не могли бути разом, тому він цього й не витримав. Валентина не вірила власним вухам. Вона не підозрювала, що почуття у цього молодика до неї були настільки сильні. Та й навіть не уявляла наскільки неймовірним може бути кохання, якщо воно доводить людей до загибелі. У серці защемило, і так і не відпустило впродовж багатьох років....
Емілія стала дорослою жінкою, мамою трьох дітей і дружиною військовослужбовця. Професія чоловіка змушувала постійно змінювати місце проживання. Через багато років після останньої зустрічі з народною артисткою Радянського Союзу, нарешті знову опинилася у Ленінграді, тому не могла не відвідати свою давню приятельку. Її відмовляли від цього, але Емілія не розуміла чому. Та все ж зважилася прийти до Валентини. Там їй повідомили, що актриса вже кілька років не розмовляє, нічого не розуміє і ні на що не реагує. Емілія все одно зайшла у квартиру. Валентина тихенько сиділа на стільчику, а коли побачила у дверях жінку, то встала, взяла за руку і посадила на місце, куди завжди саджала тільки Емілію, коли та до неї приходила. Всі здивувалися. Валентина все-таки впізнала свою названу доньку. Побачивши актрису у такому стані, жінка відразу ж розплакалася. Більше їхні стежки не перетиналися… Від колишньої слави, краси і щастя лишилася тільки старенька самотня жінка, яка померла у 1988 році.
Це частинка історії життя реальної людини - народної артистки Радянського Союзу Валентини Кібардіної. Емілія – мешканка Дубровиці Рівненської області, вона із великою радістю і шаною розповіла про цю визначну особистість. У кожного життя склалося по-своєму, але ця дружба для обох назавжди лишила пам’ятний слід у серцях.